Говорить Київ.
Приятель говорив зі мною вчора словами Уінстона Черчілля з серіалу “Корона”. Пам’ятаєте епізод, коли Лондон вкрив смог? Усі в уряді панікували, а Черчілля це все бісило і він казав “Це погода! ПОГОДА, розумієте?! Вона МИНАЄ!”.
Так і мій друг казав мені “Це вода! ВОДА! Вона піде в землю, а частина випарується!” І хоча я усвідомлювала, що він правий, і дійсно більшість води поглине земля, якась вода піде у повітря, і дійсно я не можу це ані пришвидшити ані відмінити – мені не ставало легше. Це ще один шрам на моїй душі – на усіх наших душах – шрам на ім’я Вода.
Спостерігаючи за клієнтами, друзями, близькими, розумію, що розгублені та сумні усі навколо. Тому сьогодні знову хочу поговорити про вторинну (або вікарну) травматизацію.
Чому вона вторинна? Тому що її спричиняє не безпосередня участь у події, а її проживання. Тобто, первинна травматизація – у жителів Нової Каховки, Херсона та інших, хто там фізично знаходився чи знаходиться досі. Ті ж, хто “спожив” цю подію з випусків новин, соціальних мереж та розмов з іншими, отримав вторинну травматизацію.
Тож, до чого вона може призвести та що з цим можемо робити?
✔️ Вікарна (вторинна) травма – це здебільшого наслідок нашої уяви. Ми дізнаємося про подію, і наша уява “домальовує” усі подробиці події так, наче ми її самі пережили. Після чого наша свідомість починає сприймати цей “уявний” сценарій як справжній.
Тобто, чим довше і чим яскравіше ми доповнюємо інформацію про подію своїми власними домислами – тим сильнішою буде наша травматизація.
✔️ Емоційно ми «провалюємось» в подію, коли включається механізм ідентифікації. Ви ж помітили, що усіх тригернуло щось своє, те, з чим легше ідентифікуватися: тварини – власників домашніх улюбленців, безпорадні старі – люблячих онуків, перелякані діти – батьків.
Я, наприклад, «попливла», коли побачила змитий вирієм будиночок: і моментально ідентифікувалася із тим, як змиває роки мрій, планів, праці і зусиль. Цілого життя.
✔️ Спектр емоцій, якими ми реагуємо на вторинну травматизацію, широкий: від суму до люті, від схвильованості до сильного стресу та вигоряння. Найбільш “запущені” кейси вікарної травми – це класика пост-травматичного синдрому, з панічними атаками, втратою апетиту або сну, відчуттям втоми, апатією, головними болями та іншими “спецефектами” на фізичному рівні.
✔️ Соціальні наслідки вторинної травматизації – це відсторонення від спілкування, усамітнення, відмова виконувати свої звичні обов’язки (ви не хочете готувати дітям сніданок, ви не хочете розмовляти з мамою по телефону, ви не хочете йти в зал або дивитися серіал – хоча зазвичай робите це щодня). Повернення або посилення шкідливої поведінки – заїдання, сигарети, алкоголь тощо – теж сюди.
✔️ Перше, що варто зробити, якщо ви впізнали свій стан на попередніх ілюстраціях – це визнати, що у вас вторинна травматизація. А вона є нічим іншим, як результатом певних хімічних процесів у вашому мозку. Можна вголос сказати “я дізнався про жахливу подію, а моя уява зробила цю подію для мене ще жахливішою”.
✔️ Часто, споживаючи інформацію та отримавши через неї травматичний досвід, ми не можемо зупинитися. Наш мозок вимагає нових і нових подробиць. Ми не можемо відкласти телефон. Ми оновлюємо інстаграм та знову й знову читаємо тг-канали з новинами.
Отже, наступний крок у боротьбі з вторинною травмою – зупинитися. Відкласти телефон. Зайнятися чимось просто зараз. Написати собі план на день, який, буквально, не дозволить і згадати про телефон. На цьому етапі буде круто розповісти комусь з близьких про свій стан. “Я помітила, що стаю залежною від поганих новин, тому сьогодні я буду намагатися уникати каналів з новинами”. Підтримка близької людини в цій ситуації безцінна!
✔️ Вкотре – будьте милосердні до себе. Робіть те, що приносить задоволення. Прогуляйтеся на свіжому повітрі. Поспостерігайте за пташками або дітками на майданчику. Якщо спостерігання викликає бажання плакати – плачте. Пийте воду. Обіймайте рідних. Коли будете виконувати справи з вашого списку на день – робіть паузи між справами і глибоко дихайте. Пильнуйте свій стан та фіксуйте все, що вас оточує – ось я, стою біля вікна, світить сонце, сусідка розвішує білизну, мені тепло, на мені блакитна сукня з бавовни, тощо. Це допоможе знов ідентифікуватися із своїм життям, а не жахами з новин.
✔️ Не уникайте розмов про свій стан. Бути уразливим – це нормально. Ми людина. Тож, якщо близькі цікавляться – відповідайте, як є. Якщо хочеться поділитися цим досвідом з другом – не зупиняйте себе. Врешті решт все нормалізується, але ваш стан може нормалізуватися раніше за все інше, адже ви собі босс.
Обіймаю!
Олена Любченко
Кандидат психологічних наук, тренерка, медіапсихологиня
